Fandom

UnDeleted Pages Wiki

Русский язык/Языковые заимствования

65статей у
цій вікі
Add New Page
Обговорення0 Share
Ввиду того утверждения, что нет украинского языка, а есть малороссийское наречие языка русского,
считаем, что никакого барьера между наречиями в одном языке нет, 
поэтому равноправно используем все наречия.

Досить часто від москалів ми чуємо, що "великий и могучий русский язык" начебто запліднив усі мови "братских народов", і лише завдяки "Ему" останні змогли розвиватися.

Ми, українці, сміємося з таких тверджень, але вони вкорінилися у певної частки наших же земляків.

Поміркований український націоналіст. Текст взято з сайту ukrmemoria.com.
Аж до ХІХ ст. москвини не мали граматики своєї мови.
М. Трубєцькой
Балачки про рівновартність московської літератури з європейською є лише пихатою маячнею.
В. Бєлінський


Від так званого "татарського іга"Редагувати

Запозичивши дещо з китайської культури, татари перебрали також і толерантність китайського релігійного світогляду. Татари тоді щойно перейшли на магометанство, але його запеклість (фанатизм) ще не опанувала татарську душу.

Старий, ще не забутий язичнецький світогляд велів їм боятися помсти чужих богів. І татарська влада взяла християнську церкву в Московщині під свою охорону. Монастирі та церкви разом з людьми, що до них належали, ніякої данини не платили. За кривди священикам або ченцям татарська влада карала. Вона не перешкоджала навертати на християнство навіть і татар. Серед татарської аристократії в Сараї було чимало християн. В татарському війську служило багато москвинів-християн.

У свою чергу московські єпископи наказували своїм священикам молитися за хана Золотої Орди. Така пільга (привілей) церкви дала їй силу врятувати тодішню українську мову не лише в Церкві, а й у державному урядуванні. Тоді в Московщині єпископами, священиками, ченцями були українці, що їх прислав з Києва митрополит і якому вони підлягали. Самозрозуміло, вони готували священиків з місцевих людей та вчили дітей місцевої провідної верстви мовою староукраїнською. Але та провідна верства була дуже тоненька, а в ній ще тоншою була плівочка нащадків колишніх українських цивілізаторів з Києва.

Переважна ж більшість уже була угро-фінно-татарською. Держава зростала і владно вимагала і розвою культури, якщо не освічених, то бодай письменних урядовців, дипломатів. Культурний розвиток неможливий без виробленої власної мови. Відокремлені від усього культурного світу угро-фіни не могли розвинути у своєму пралісі мову, вищу за життя того пралісу. Татарська мова була значно багатшою за угро-фінську, але й вона в Московщині занепадала. „Нарешті московські правителі зрозуміли, що для „книжного дела“ треба мати справжніх учених. Своїх не було, отже почали закликати їх з Києва.

Так у ХVI–XVII століттях освіта й література Києва цілковито опанували московську „Українці обсадили в Московщині всі керівні посади. Вони – митрополити, єпископи, вихователі царських дітей, учителі шкіл (що їх вони ж заснували), міністри, науковці, вищі державні урядовці. Все підпадало їхнім впливам та реформам. Вони виправляли церковні книжки, реформували церковні та державні установи, писали книжки, укладали граматику та правопис, складали програми навчання, навіть накидали нам свою вимову “ (К. Безсонов).

„Від остаточного потатарщення московської мови врятували сильні впливи Києва. Аж до М.Ломоносова (1711–1765) всі москвини вчилися з української граматики Мелетія Смотрицького“ (М. Трубєцькой). „Аж до XVIII ст. Московщина жила чужим літературним добром: Києва, Львова, Вільна. Власних же московських письменників майже не було.

Київ зробив величезну послугу Московщині, ознайомивши її з культурним надбанням Європи. Граматика М. Смотрицького дуже вплинула на московську мову XVII ст. Спроба М. Ломоносова її змінити не вдалася“22. Так у XV–XVII і почасти XVIII ст. розпочалася і тривала українізація московської мови.

Ніщо не може рости без ґрунтуРедагувати

Він бо дає поживу всьому, що на ньому росте. І національна мова та література може зростати лише тоді, коли має корені в рідному, а не чужому ґрунті. Латинська мова була власним витвором європейців, була споріднена з їхніми народними мовами. Тому латина могла запліднити їх і тим започаткувати розвиток національних літератур європейських народів.

Щиро слов’янська, українська мова була цілковито чужою московській народній (фінно-татарській). Так українська мова в Московщині опинилася без ґрунту і не могла запліднити московську народну, як це зробила латинська в Західній Європі. Але багатюща, сильна старо-українська мова, що нею писали вже в ХІ і дальших століттях науково-філософські твори, змогла запанувати в церкві, школі, літературі й уряді Московщини. Іншими словами, обернулася на мову державну для всієї імперії, мову провідної верстви. А від цього – лише один крок до гегемонії українців в імперії, два кроки до перенесення імперської столиці до Києва, три кроки до повернення Московщини до старого стану з ХІ ст.– колонії. Рятуючись від такої можливості, москвини радше інстинктивно, ніж свідомо, стали на протилежний шлях, що підривав, віддалював московську мову від української.

А що самим зробити те було несила, то закликали собі на допомогу німців.

Німецький слідРедагувати

Розбудовуючи військову потужність Московщини, Петро І запрошував сотнями німецьких фахівців на державну службу. По загарбанні Прибалтики балтійські німці самі посунули туди хмарами. І в XVIII–XIX cт. (та значно й пізніше) все культурне і політичне життя Московщини опинилося в німецьких руках. Чистокровними німцями були Катерина ІІ, Петро ІІ, міністри К. Мініх, А. Остерман, А. Бірон, С. Вітте, В. Плеве, П. Струве, О. Бенкендорф, Л. Дубельт, Е. Нольде, Нессельроде, Таубе, Фредерікс, Штюрмер, Саблер, Корф та інші, професори Б. Брант, М. Вольф, Б. Кафенгауз, О. Рігельман та сотні, коли не тисячі інших. Вони реорганізували московське військо, флот, державну адміністрацію, грошове господарство, розбудували промисловість, керували дипломатією і т. п. Проф. В. Даль уклав словник московської мови. Проф. А. Гільфердінг зібрав московські етнографічні матеріали. Брокгауз та Ефрон видали московську енциклопедію. Проф. Г. Баєр вигадав московську теорію варязького походження Руси. Як українська, так і німецька мова не мала нічого спільного з московською азійською народною мовою. Як українські цивілізатори, так і німецькі не знайшли в московській народній мові основи, матеріалу, щоб з них творити московську літературну мову. Отже, німці змушені були робити те, що перед ними робили українці. Тобто запроваджувати до московської мови німецькі слова, як раніше запроваджувалися українські. А що німці вважали себе вищою за москвинів расою і з погордою дивилися на все московське, то вони навіть не надавали московської форми запозиченим словам. Наприклад, залишили зайвий у московській мові німецький суфікс „ир“ (комментировать). Кожна мова позичає слова з інших, але розвинені мови запозичують лише нові наукові та вузькотехнічні слова. А бідна московська мусила позичати звичайні, щоденні, що їх кожний більш-менш культурний народ має свої власні.

Файл:Nimci 01.JPG

Московська взяла в німецької, наприклад:

  • абрикос (жерделя),
  • бархат (оксамит),
  • брандмейстер (пожежник),
  • брюки (штани),
  • брухт (покидьки),
  • бунт (повстання),
  • бурт (купа),
  • вакса (мастило),
  • вал (окіп),
  • ванна (купіль),
  • вахта (варта),
  • гауптвахта (вартівня),
  • горн (ріжок),
  • гастроль (виступ),
  • глетчер (льодовик),
  • глазурь (полива),
  • камердинер (покойовий),
  • кант (облямівка),
  • краги (холявки),
  • кран (затичка),
  • лозунг (гасло),
  • лакей (прислужник),
  • маклер (посередник),
  • мундштук (цибух),
  • орден (відзнака),
  • офицер (старшина),
  • обер-, унтер-офицер (над-, підстаршина),
  • пакгауз (комора),
  • парта (лавка),
  • патронтаж (ладунка),
  • пилигрим (прочанин),
  • пушка (гармата),
  • ранец (наплечник),
  • траур (жалоба),
  • фальшивый (підроблений),
  • флюс (пухлина),
  • флаг (прапор),
  • флагшток (щогла),
  • фон (тло),
  • форпост (передова варта),
  • фрахт (перевізне),
  • футляр (коробка),
  • шанцы (окопи),
  • шахта (копальня),
  • швейцар (двірник),
  • шельма (крутій),
  • шина (обруч),
  • шкатулка (коробочка),
  • штемпель (тавро),
  • штиблеты (черевики),
  • штука (одиниця),
  • штурм (наступ),
  • штурман (стерновий),
  • шулер (шахрай) і десятки тисяч подібних.

Французький слідРедагувати

За часів війни з Наполеоном москвини загналися були аж до Франції. Культурний блиск Парижа так приголомшив їх, що вони відчули свою неповноцінність, яка зродила в них страх перед силою Європи. Щоб якось приглушити той страх, москвини кинулися надолужувати свою відсталість: вивчати французьку мову та мавпувати французькі звичаї. Тоді в Московщині залишилося багато полонених французів. Їх москвини наймали вихователями своїх дітей. Ті французи заклали т. зв. пансіони, де навчали московську молодь французької мови та французьких „изящных манер“. Московські школи світили порожнечею, а французькі пансіони були переповнені, хоч платня за навчання в них була дуже висока

Годі й казати, що те мавпування було лише поверховим. „На людях у французькому фраці, а вдома таргани і блощиці в ласці“,– глузували українці з тих офранцужених москвинів.

Проте ця мода залишила в московській мові десятки тисяч французьких слів, і знову-таки звичайного, щоденного вжитку:

  • азарт (запал),
  • аккомпанемент (супровід),
  • амплуа (роль),
  • ангажемент (запрошення),
  • анонс (оповістка),
  • антракт (перерва),
  • аплодисменты (оплески),
  • апломб (самовпевненість),
  • армія (військо),
  • артиллерист (гармаш),
  • артист (митець),
  • ассортимент (набір),
  • атака (напад),
  • афиша (оголошення),
  • балюстрада (поруччя),
  • баланс (рівновага),
  • бандаж (перев’язь),
  • барьер (перепона),
  • бассейн (сточище, водойма),
  • бивуак (табір),
  • блондин (русявий),
  • бокал (келих),
  • бонна (нянька),
  • бордюр (окрайка),
  • ботфорты (чоботи),
  • брошюра (книжечка),
  • брюнет (смаглявий),
  • бульйон (юшка),
  • бутылка (пляшка),
  • бюджет (кошторис),
  • бюст (погруддя),
  • визит (відвідини),
  • вуаль (серпанок),
  • галиматья (нісенітниця),
  • гарантия (запорука),
  • гардина (завіса),
  • гарнизон (залога),
  • гувернантка (вихователька),
  • девиз (гасло),
  • декаданс (занепад),
  • департамент (відділ),
  • деталь (подробиця, частина),
  • диссонанс (розлад),
  • эксплуататор (визискувач),
  • экспорт (вивіз),
  • элегантный (чепурний),
  • этажерка (полиця),
  • этикетка (наліпка),
  • жетон (значок),
  • интерес (зацікавлення),
  • интимный (близький),
  • кавалерия (кіннота),
  • канделябр (світильник),
  • каприз (примха, вередування),
  • карьер (каменище),
  • квартира (помешкання),
  • квитанция (посвідка),
  • колонист (поселенець),
  • команда (наказ),
  • коммерсант (торговець),
  • компания (товариство),
  • комплот (змова),
  • компот (узвар),
  • компрометация (знеславлення),
  • коммуникат (повідомлення),
  • констатировать (стверджувати),
  • контур (обрис),
  • конфеты (цукерки),
  • костюм (убрання),
  • кошмар (жах),
  • кулинар (кухар),
  • кулисы (лаштунки),
  • курьер (посланець),
  • магазин (крамниця, склад),
  • манеры (поведінка),
  • манкировать (ухилятися),
  • манто (накидка),
  • марш (похід),
  • маршрут (розклад подорожі),
  • медаль (відзнака),
  • мемуары (спогади),
  • модистка (швачка),
  • мотив (спонука),
  • оранжерея (теплиця),
  • ордер (наказ),
  • пансион (бурса),
  • портмоне (гаманець),
  • пейзаж (краєвид),
  • персона (особа),
  • пьедестал (підніжжя),
  • поза (постава),
  • престиж (повага),
  • приз (нагорода),
  • район (округа),
  • рапорт (звіт),
  • режим (лад),
  • резонанс (луна),
  • результат (наслідок),
  • реноме (слава, розголос),
  • репрезентабельный (показний),
  • репрессия (утиск),
  • ресторан (харчівня),
  • ресурсы (засоби, запас),
  • секрет (таємниця),
  • серьезный (поважний),
  • сигнал (знак),
  • спектакль (вистава),
  • стаж (досвід),
  • табуретка (стілець),
  • тираж (наклад),
  • трактир (корчма),
  • фаворитка (улюблениця),
  • фамильярность (панібратство),
  • фетр (повсть),
  • флірт (залицяння),
  • флакон (пляшечка),
  • флаг (крило),
  • фонд (запас),
  • формат (розмір),
  • шалопай (гульвіса),
  • шеф (начальник),
  • шофер (водій) і т. п.

Певні висновкиРедагувати

  • Так творилися в Московщині дві мови: мова простолюду – народна, і мова інтелігенції – літературна.
  • Обидві існували відокремлено одна від одної аж до О. Пушкіна. Московський поет-народник М. Нєкрасов написав сатиру „Разговор барина с мужиком“. В ній ані мужик „барина“ (інтелігента), ані „барин“ мужика не розуміли, хоч обидва говорили „на русском языке“. І причина не в темноті „мужика“, бо ж розмовляли про „мужицькі“ справи.

Матеріал з книги П.Штепи "Московство", [1]

  • Отже, не українська мова, як десятіліттями "вчили Старші браття" є "сумішшю русского язика і полонізмів", а саме навпаки - московська мова - це цілий коктейль з забутих фінських словоутворень (збереглися у власних назвах), татарських слів та виразів (взнаки перебування у ординському рабстві), староукраїнської мови (єдиної, на якій писалися хоч якісь книжки; зараз іронічно наз. "боярскій язик"), і цілого стосу мовних запозичень з європейських мов, в основному - німецької та французької, невеличкий приклад з чого показано вище.

І ще про московську літературуРедагувати

Ніщо не може рости без ґрунту. Не могла рости й московська літературна мова, відірвана від своєї народної, без джерела свого розвитку.

Від ХІІ до ХVIIІ ст. москвини мали лише перекладені твори (з української).

За 500 років москвини написали лише ДВІ книжки.

За той час українці написали кількасот, і то великих творів з богослов’я, філософії, історії, красного письменства.

Це митрополита Якова „Житие царя Ивана Федоровича“ та Кубасова „Хронограф“. Лише у XVIII ст. з’являється третя книжка, та й ту написав змосковщений волох А. Кантемир. Він, власне, мавпував французького письменника Н. Буало (А. Кантемир був московським послом у Парижі).

Лише від М. Ломоносова (1711–1765) починається слабенька література, та й та була під вирішальним впливом української.

„Московська літературна мова була століття фантастичною у своїй відірваності від народної московської. Вона була жалюгідною мішаниною „мови“ Ягужинських, Розумовських, Безбородьок та блазенського жаргону Мініхів і Остерманів“

Укладач першого великого словника московської мови змосковщений німець В. Даль назвав ту мову „кажеником“.

Московська література почала ставати на ноги щойно у ХІХ столітті, після О. Пушкіна. Та й її творили змосковщені чужинці.

Сам засновник московської літературної мови О. Пушкін мав муринську, німецьку, волоську кров.

  • Німецького походження були В. Авенаріус, О. Блок, О. Герцен, З. Гіппіус, Л. Мей, О. Мюллер, М. Салтиков-Щедрін, А. Фет, Д. Фонвізін та інші.
  • Українці: А. Ахматова (Горенко), А. Аверченко, І. Бунін (Буньковський), М. Гоголь, М. Зощенко, В. Короленко, В. Немирович-Данченко, Т. Прокопович та інші.
  • Євреї: П. Антокольський, Е. Багрицький, І. Еренбург, С. Кірсанов, О. Мандельштам, Я. Надсон, Б. Пастернак, Й. Уткін, Л. Шестов та інші.
  • Татарської крові: І. Аксаков, Ф. Достоєвський, В. Загоскін, Р. Зотов, М. Карамзін, М. Огарьов, І. Тургенєв.
  • Поляки: О. Грибоєдов (Грзібовскі), В. Сологуб, напівполяки: Д. Мережковський, М. Нєкрасов.
  • Волохи: А. Кантемир, М. Херасков,
  • шотландець М. Лермонтов,
  • італійського походження Ф. Тютчев,
  • напівтурок В. Жуковський і сотні інших, що їхні прізвища та життєписи надруковані в старих і нових московських енциклопедіях.

Ці чужинці хоч і змосковщені мовно, проте психічно, духовно відірвані від джерела національної творчості – від московського народу – природно не мали сили творити перлини літератури, що ввійшли би до скарбниці світової культури. Це визнають і розумніші москвини.

Наприклад, критик В. Бєлінський писав: „Світової, історичної ваги московська література ніколи не мала і мати не може. Якщо не було би О. Пушкіна, то в історії людської культури не постало б найменшої прогалини. А цього не можна сказати про Байрона чи Шіллера. Всілякі балачки про рівновартність московської літератури з європейською треба вважати за порожнє базікання або за маячню чванливості“

Інший московський критик додає: „У своєму змісті московська література перевищила всі літератури своєю огидною безсоромністю та нахабством“


Духовність, а з нею й життя кожного народу (нації) віддзеркалює його література. На жаль, ми, європейці, досі не маємо великої аналітичної праці про московську літературу, крім деяких розвідок Д. Донцова. Наші літературознавці були б зберегли Україні (і не лише їй) багато тисяч її дітей, якби дали нам своєчасно велику працю про московську літературу у світлі ідей та ідеалів європейської, християнської культури, бо вибили б ґрунт з-під нашого (і не нашого) москволюбства. А що такої праці ще не маємо, то подамо дещо з розвідок Д. Донцова.

„В естета О. Пушкіна, у спростаченого графа Л. Толстого, в апостола міського шумовиння Ф. Достоєвского, у циніка О. Блока – в усіх них все йде всуміш: добро і зло, брехня і правда, краса і погань, щоб знищити в загальному хаосі всі етичні вартості; щоб довести, що розбій – це свобода, що душогубство – це любов, що нерівність – це бунт проти Бога, що краса – це бруд і свинство. Чортівська мішанина всіх тямок, усіх „за“ і „проти“, всіх „так“ і „ні“, всіх „дозволено“ і „заборонено“, всіх ріжниць між правдою і брехнею, добром і злом, красою і гидотою, запереченням усякої дисципліни. І це – і в моралі, і в політиці, і в суспільному житті“

„Що характеризує героїв московської літератури? Моральна слабість і бажання виправдати ту слабість хибами самого життя. Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ті мрії в сучасності. Чацький О. Грибоєдова втікає перед огидою життя. Рудін та інші „гамлети“ І. Тургенєва, або Обломов та Райський І. Гончарова – безплідні балакуни-нероби. Епілептики Ф. Достоєвского, звихнені істоти А. Чехова, „лишние люди“ – ось які є типи московської літератури... Улюблені герої Ф. Достоєвського – це не бунтівники, але „униженные и оскорбленные“, або „страдальнички“, які потульно зносять незаслужене зло, які роскошують в терпінні (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін). Співчуття не до геройської душі, але до розчавленого тіла. Потреба бути упокореним, висмаганим. А. Чехову найсимпатичнішими були невдахи, І. Гончарову – Обломови, Ф. Достоєвському – епілептики, Л. Толстому – Іванушка Дурачок та Платон Каратаєв, „бунтареві“ М. Горькому – вкритий гнилими виразками каліка. Що це є? Це – апотеоза каліцтва, це – бунт нікчеми проти сильного, безплідного проти творчого, виродів проти здорових, проти тих, які не гнуться; це – бунт хаосу проти ладу, смерті проти життя...“ „Апотеоза маси в московській літературі призвела до апотеози примітиву, некультурності. Не тягти маси вгору, але самому до неї знизитися. Толстой заперечує особистість; заперечує її здібність осягти щось власним зусиллям. Звеличання безладу, маси; журба за її лише матеріальні потреби; покора безвільної людини силам ззовні; деспотизм як ідеал суспільного ладу; біль „тряпичной“ душі; знищення і упокорення особистості – ось ті проблеми і вартості, ось ті ідеї, що їх принесла світові московська література стара і новіша. Власники брудних ніг і нечесаної чуприни стали в московській літературі носіями всіх чеснот, носіями великої правди життя. Вони мали уздоровити світ, Європу. Їх – ці нулі – московська література протиставляла великим особистостям, великим організаторам життя Європи. Протиставляла всім, хто виділявся з отари, хто переростав інтелектом, характером, волею, чи ... чистою сорочкою. Та, що ж могло зродитися в країні „чухонской помеси и массового батожья“? У країні рабства, де все залежало від пана і володаря, не могла зродитися віра в себе, у вагу власних зусиль; не міг повстати культ волі. Там все було настрій і примха. Рятунок – лише в покорі Л. Толстого, або „пивной скандал“ С. Єсєніна. Або „прощение“ як ідеал, або „дайош Європу“, щоб, зруйнувавши Нотр-Дам, на його місці поставити лобное место“.

„Ідеї, що їх внесла московська література до скарбниці народів, є ті самі і в її пушкінську добу, і в горьковську та большевицьку. Серед тих ідей нема ідей величного, а є ідея корисного; нема ідеї краси, а є ідея „полезного“; нема ідеї особистості, а є ідея маси, отари; нема ідеї чину, пориву, а є страх життя та „грусть и тоска безысходная“. Бунт С. Єсєніна – це лише московське „озорство“; в його душі живе не вогонь Прометея, не бунт Чайльда Гарольда, а лише „озорство деревенского озорника“. Він хоче „коленом придавить экватор“ і „пополам нашу землю разломить, как калач“, і аж „до Египта раскорячить ноги“. І все це „под гармонии пьяной кличи“. Якщо це Мойсей, то ... зі дзвіночками на шапці, що кривить обличчя і висолоплює язик. Клоун...“

„Захід знає Дон-Кіхота, Фауста. Московщина – босяка М. Горького та Іванушку Дурачка, що втечею від ворога хоче зломити його волю. Типи, що їх ніякий Діоген не знайде на Заході. Лицарскість і вірність – це головні прикмети англійської літератури. Означити ці типи можна одним словом – джентльмен. Літературним типом же московської літератури був безумний бунтівник, бездумний раб; в обидвох випадках – хам, починаючи від приниженого, ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських типах С. Єсєніна. Глибокі ідеї і глибину змісту дає лише суспільство з напруженим, барвистим, активно творчим життям. Московщина ніколи таким суспільством не була. „Вона не дала світові ніякої ідеї, нічим не спричинилася до людського поступу“,– свідчить москвин П. Чаадаєв. Та як же вона могла дати якусь ідею? Всяку ж бо ідею зроджує вільна думка вільної людини; вона була на Заході, а Московщина такої не мала. Тому-то на Заході створився тип незалежної людини, а в Московщині тип раба і деспота в тій самій особі...“

„Яку свою ідею дала світові Московщина? Може, ідею М. Чернишевського з його філософією „чорного передела“, себто першенством розподілу над творчістю? Чи, може, ідею „славянофильства“, себто месіанства московського мужика, того (за свідченням М. Горького) „тяжкого московського народу, що доп’яв штуки жити жебраком на багатющій землі, недбало лежачи на ній“? Чи може ідею „непротивления злу“ і примітивної безформності Л. Толстого, ворожу всьому сильному і гарному? Чи може ідею суспільного „милосердия и жалости“, що за нею крилося звеличення всього безвартісного? Чи ідею „гибельного различия между твоим и моим“? Чи ідею приниження людської гідності? Як же може зродити якусь велику ідею народ, що його ідеалом є хаос, аморальність, ненависть до краси, до вільної думки, до всякої творчості? Ні! Культура „босяків“, Іванушків Дурачків, „лишних людей“, „ідіотів“ і т. п.– не для нас, українців“

З такою оцінкою московської літератури українського націоналіста Д. Донцова погодився навіть яничар М. Хвильовий. На запит: „На яку зі світових літератур має орієнтуватися українська?“ він відповів: „У всякому разі не на московську, і це без жодних застережень. Від московської літератури мусить тікати українська якомога швидше“

Московщина щойно у XVIII столітті, лише 200 років тому тільки починає закладати основи своєї літературної мови. Московщина щойно у ХІХ столітті, себто ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за Україну, лише ПОЧИНАЛА творити свою літературу.

І з питомим їй нахабством, не моргнувши оком, проголосила, що Київська Русь і все, що з нею зв’язане: її історія, її культура, її література є „общим достоянием“. А щоб довести це маловірам, притуляла до їхнього чола пістоль. Де рука її з пістолем була закоротка – щедро позолочувала пера істориків. Монархічні московські історики боялися, щоб європейці не глузували з їхніх вигадок. Тому видумували різноманітні фантастичні „теорії“ про походження свого народу, намагалися якось обдурити світ і свій народ. Теперішні ж московські історики вже не бояться нікого, бо московські руки з наганами повиростали такі довгі, що досягають усіх у світі. Ніколи ще в історії ніякий народ не мав й одної тисячної тих п’ятої та шостої колон, що їх має тепер Московщина. Ці колони пильнують, щоб ніхто не вирвав з московських рук жодного з усіх московських „общих достояний“. З їхньою допомогою Московщина так перелякала світ, що він втратив розум і власними руками натягає на свою шию зашморг, допомагаючи Московщині посилювати військову, господарчу, політичну силу СРСР. Наймогутніша в світі держава США навколішках благає москвинів подарувати їй american way of life і більше нічого не бажає. Така казково неймовірна перемога задурманила москвинам розум так, що вони заплющили очі на ту безодню, що її бачили московські письменники під копитами Петрового коня „на дибах“.

Москвин вимагає від усього світу не менше, як „покоряйтеся нам все языки, ибо с нами сам... сатана“.

А щоб беззаперечно довести своє право панувати над світом, проголошує: „Світова історія взаємовідносин між народами не записала прикладів такого величезного і поступового впливу на інші культури та мови, як вплив московської культури та мови. Велика, могутня московська мова, впливаючи на інші мови, збагачує їх безмірно. І кожна людина, що хоче поглибити свою культуру і культуру свого народу, мусить знати московську мову, щоб могла безпосередньо черпати знання з багатющої культурної скарбниці, що її створив великий московський народ“


Московська мова не є звичайною мовою. Вона є великою мовою. Мовою всього прогресивного людства. Вона безперечно буде мовою Світової Совєцької Республіки. І той, хто байдуже ставиться до вивчення московської мови, є ворогом світового поступу. Ті науковці, які не знають московської мови, не є справжніми науковцями

Маячня А. Гітлера, порівнюючи з цією московською, направду є ангельським лебедінням. Такими божевільно-шовіністичними мареннями переповнена література (разом з науковою) московських „інтернаціоналістів“ СРСР. Малоукраїнським приятелям „московської демократії“ радимо читати цю літературу. Московська шоста колона у світі подбала, щоб європейці та американці читали московську літературу, але не шовіністичну.

Московщина проголосила „великую русскую литературу“ обов’язковою до наслідування всіма народами СРСР. Це своє беззаперечне проголошення підперла непохитним доводом літературознавців з НКВД. Спробуйте-но, „інородці“, писнути, що Т. Шевченко, А. Міцкевич, Ш. Руставелі не вчилися у всіляких бєлінських, чернишевських, федіних, єсєніних! Спробуйте-но хахлішки, полячішки, кінтошки34 не поцілувати – і то прилюдно, шанобливо – смердючі пранці московського „мракобесия“ (за виразом І. Буніна)!

Московська „демократія“ в СРСР вже цілковито відверто глузує з подоланих, безборонних „инородцев“ (немосквинів) СРСР. Мовляв, ми москвини, знаємо, що М. Рильський, П. Тичина, Ю. Яновський, Б. Антоненко-Давидович, В. Гжицький, О. Вишня, П. Панч, Є. Плужник, А. Малишко, та інші є європейськими письменниками. Знаємо, що вони не обожнюють наших М. Горького, С. Єсєніна, В. Маяковського та їм подібних. Знаючи це, ще з більшою насолодою дивимося, як ці ваші речники, скрегочучи зубами, ридаючи душевно, цілують духовні пранці нашої літератури і культури. Що з того, що кільканадцять ваших українських митців пручалися і не поцілували, як от Г. Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, М. Драй-Хмара, О. Влизько, Д. Фальківський, К. Буревій, К. Поліщук та понад 200 інших? Московщина винищила їх, як мух, вигубила лише за 10 років (1929–1939) понад 200 українських письменників. Отже, хто переміг?

Далекоглядний Т. Зіньківський писав

«

Цивілізоване дикунство вже знає таблицю множення і вже знає лічити навіть і на мільйони; крім того, воно розуміє, що йому не панувати, коли підвладні матимуть іншу від нього природу, вдачу. Звідси – його дика думка: „Щобільше маємо „гарматного м’яса“, то більше можемо награбувати у сусідів. А щоб „гарматне м’ясо“ забуло за свою людську природу, схильну до розумного життя і до добра,– треба всіх підвладних переробити на один копил так, що лише іменем можна б було відріжнити Івана від Степана. Коли так зробимо, то матимемо мільйони „гарматного м’яса“, матимемо величезну військову машину, щоб загарбати весь світ... Так цивілізовані дикуни хочуть вийняти ДУШУ з народу, знищити його мораль і культуру. Винародовити. І ось таке цивілізоване дикунство (яке щойно вчора навчилося складати літери цивілізації) бере у свої руки монополію на мову, освіту, культуру. Це цивілізоване дикунство краде у підбитого народу його культуру, його історію; накидає йому й іншим народам свої дикі, деспотичні ідеали, завинені у християнські ризи

 »


І трошечки з обговоренняРедагувати

  • Після виставлення лейбика про видалення статті
Эта страница предлагается для быстрого удаления.
Указана следующая причина: nn статьи на малороссийском диалекте.
Если вы считаете, что эту страницу не нужно удалять, выскажите ваше мнение на странице
обсуждения этой статьи или Традиция:К удалению.

?Редагувати

Вам перевести? Вы не понимаете диалекта родного языка? Или проблема в чем-то другом? --Usik64 19:59, 7 декабря 2011 (UTC)

Зачем здесь статьи на українській мові? Вы адресом не ошиблись? Ярополк 20:09, 7 декабря 2011 (UTC)
  • А какая разница, на какой мове? Ваши коллеги утверждают, что украинский - диалект русского. В чем проблема? Я уже писал: могу перевести на московский диалект того же русского, но зачем? Какие языковые барьеры меж братьями? Тарашкевицу я читаю свободно, польский (медленно) воспринимаю на слух... Я не понимаю суть кипиша. Поясните, будьте так добры, истинную причину

удаления моей статьи. Статья по теме - о развитии русского языка, в русской энциклопедии, на диалекте русского языка. Что не так? --Usik64 20:43, 7 декабря 2011 (UTC)

Ad blocker interference detected!


Wikia is a free-to-use site that makes money from advertising. We have a modified experience for viewers using ad blockers

Wikia is not accessible if you’ve made further modifications. Remove the custom ad blocker rule(s) and the page will load as expected.

Відвідайте інші вікіпроекти на Вікія!

Випадкова вікі